“Подарунок” Дар’я Беззадіна

Available in English: The Gift by Daria Bezzadina

Сашка притулила потерплі від незручного сидіння ноги до теплого боку груби й перегорнула сторінку. Мало не кожної зими вона перечитувала «Голубий карбункул» Конан-Дойля, жадібно всотуючи бліді краєвиди зимового Лондона й зглитуючи слину на кожній згадці ароматної гуски, у волі якої власне і знайшли коштовний карбункул. В грубі шурхнули й затріщали дрівця й за спиною в Сашки на старій пралці, накритій рядниною, стурбовано засовався рудий улюбленець сім’ї Мурік. Сашка бездумно погладила кота по смугастій спині й втопила очі в книжку.

Голмс із доктором Вотсоном саме вирушили на пошуки того, хто вклав у гусяче воло вкрадений у графині Моркар коштовний камінь. Вони бродять лондонськими вуличками, тісніше запнувши шиї шарфами від колючого морозу, й Сашка чує, як висвистує довкола них завірюха – а то лиш загуготів у комині груби вітер.

Їй страшно подобалися такі історії, які можна було читати в теплій кухні, коли за вікном лютують січневі морози, а герої в книжці приходять пропахлі димом коминів з вулиці, з непривітного холоду у затишну кімнату, а в каміні вже весело тріщить вогонь. Шелеснула ще одна пожовкла сторінка, завмерло в очікуванні полохливе дитяче серце і раптом – свист. Сашка зітхнула, підвела очі й поклала книжку розгорнутими сторінками на стіл. Свистів, випльовуючи на розжарену плиту бризки води, переповнений під самий край чайник. «Хто буде чай?» – крикнула з кухні. «Всі будуть!» – не забарився дружний хор. Дівча ще раз зітхнуло й з неохотою покинуло тепле насиджене гніздечко.

На столі вишикувалися три чашки: довгаста голуба — мамина, жовта з листочком — татова і Сашчина — пузата, зі смішною мордочкою на боці. В кожну сипнути заварки — шурх, шурх, татові — на палець більше. Чайник стиха попискував на краю плити. Обережно підхопила його за дужку й заходилася розливати. Сашка вже хотіла було знов сісти за книжку, поки завариться чай, як раптом защебетав дверний дзвінок. «Кого несе лиха година?» — долинув татів бас. Рипнули сінешні двері, забубоніли голоси, завалували з усього кутка пси й Сашка й собі вистромила з кухні пелехату голову. Стало страшно за татка — а раптом бандити? Бо ж хто ще в таку годину забреде в їхні кучугури?

— Вечір добрий, хазяїн! — гримнув з порога невисокий червононосий дядько. По тому, як він розтягував слова, Сашка здогадалася, що дядько вже «веселенький», як татко бува після пари чарок.

Сашка сторожко вийшла в коридор і разом з дядьком побачила таку ж червононосу жінку й хлопчика трохи меншого від неї самої. Обличчя дитини скривила болісна гримаса.

— Ви вже вибачайте, що оце до вас так…тойго…до сусідів ваших і не підступися — оттакі загорожі понаставляли, — і дядько махнув рукою десь вище поріділої голови. – Ми вечерю кумам носили в сусідню Звірівку і оце нас добрі люди підвезли трохи й лишили у вас тут на трасі й поїхали своєю дорогою. А до нашого села ще якось дібратися треба. Ми з жінкою…ну ви понімаєте, празник…дьорнули легенько з кумами, то нам і мороз по коліно – і тут дядечко дрібно захихотів і закашлявся, — гм…от, а Мішка осьо ше для чарки малий. Геть дитина замерзла, такі зашпори позаходили — аж плаче…

— Заходьте, заходьте скоріше, погрійтеся й дитину заводьте скоренько, – заметушилася мама. – Мороз сьогодні направду страшний — аж до ніг в’язне…

Червоні, розпашілі гості зайшли, штовхаючи поперед себе хлопчика, й дихнули в хату теплим солодкавим духом.

— От спасибі вам, люди добрі, — озвався дядечко.

Мама повела гостей коридором.

— Доню, поведи хлопчика до груби погрітися, а ми поки в кімнаті посидимо.

Хлопчик роззувся й мовчки, як був у курточці й шапці потюпав за Сашкою в кухню.

Сашка так само мовчки підвела його до груби й стала поруч, не знаючи, куди себе діти. На столі парували три чашки, на пралці засовався потурбований кіт. Зрештою Сашка зібралася з силами, глибоко вдихнула й сказала:

— Давай, може, знімемо курточку й шапку? Бо тут жаркенько. Тебе як звати?

Хлопчик глянув на неї спідлоба й, стягнувши з голови кудлату вушанку, заходився розстібати курточку.

— Мішка, — зрештою буркнув він.

— А я Сашка. Клади руки ось тут збоку на грубу і грійся.

Хлопчик слухняно приклав долоні до теплого кахельного боку й раптом заплакав.

— Ти чого? — злякалася Сашка. —Ти чого плачеш? Не плач , — розгублено белькотіла вона.

— П-пече, — затинався він, розмазуючи сльози по червоних щоках. — Руки печуть…

— Бідолаха, грій-грій, щоб зашпори повиходили. Не плач, я дам тобі свої рукавиці.

— Правда? — шморгнув носом Мішка.

— Правда, — кивнула Сашка. — Хочеш котика погладити?

Малий забув про сльози й потягнувся побуряковілою рукою до рудої спини. Мурік смикнув вухом, але дозволив себе погладити.

Сашка мовчки дивилася, як хлопчик обережно водив рукою по смугастій котовій спині: від голови між вушками й по хребту до опасистого заду, й прислухалася до балачки дорослих в іншій кімнаті.

— Ми б вас підвезли, та нема чим, — чувся татів голос, немов із бочки. — Наш жигуль оно стоїть під снігом і так до весни простоїть…бу-бу-бу… — далі Сашка не розібрала.

— Та нічо, ми до центру дійдем, а там вже…

Немов ураз щось згадавши, вона метнулася кудись і вернулася в кухню з парою новеньких сірих рукавиць з вив’язаними сніжинками – її подарунок під ялинку.

— На, — тицьнула Мішці. — Як обіцяла.

Той засоромивсь спершу, потім взяв.

— Спасибі, — промимрив ледь чутно.

— Носи на здоров’я.

Вони мовчки стояли й хлопчик знов потягнувся почесати кота за вухом.

— Міша! Синок! – долинув жіночий голос і в кухню зайшла хлопчикова мама. — Одігрівся?

— Та в нього тут ціла компанія! — розплився в усмішці червононосий дядько, аж поховалися в складках зморшок його посоловілі очі. – Вдівайся, синок, рушаєм далі.

Малий скривився, немов скуштувавши лимона, й нехотя почовгав узуватися.

— Ну, спасибі вам, люди добрі, — сказав дядько, насунувши на лоба вицвілу руду шапку з невідомого звіра. – За тепло, за добро. Не кожен зараз незнайомця в дім пустить. Хороші ви люди, — якимсь незвичним, немов ураз протверезілим голосом промовив він.

— А нам пора, — вклинилася його дружина. Дякуємо вам. Міша, скажи людям дякую.

— Дякую, — буркнув той.

Сашка стояла біля вікна і дивилася, як дивні гості дріботять протоптаною доріжкою через садок. Немовби відчувши на спині її погляд, Мішка повернувся й махнув їй рукою в теплій рукавиці. Сашка махнула у відповідь і на хлоп’яче обличчя наповзла злодійкувата посмішка — малий смикнув ялинову лапу над головою і та сипонула на всіх трьох білою порошею. Трійця безгучно сміялася, закинувши голови, немов хтось нашепотів їм на вухо смішний жарт. А потім щезла. Розчинилася в повітрі. Сашка вирячила очі й подалася вперед, буцнувшись лобом об шибу. Щезли, нема!

— Мам!

— Га?

Сашка м’ялася, кривлячи губи.

— Що, доню?

— Та я цей…хлопчику свої рукавиці віддала, — зрештою видихнула вона й похнюпилася — невідомо коли тепер зайва копійка буде, щоб нові купити, он мамі ще чоботи треба справити.

Мама сумовито всміхнулася й поклала долоню на пухнату доньчину голову.

— Та й добре, що дала. Хлопчику буде тепло. А папі заплатять скоро і купимо тобі нові.

Сашка вдячно вткнулася носом у тепле мамине плече й засопіла.

Сашка знов сіла за книжку й сьорбнула літеплий чай — мама такий називала «помиї». У грубі тріщали дрова, на пралці блаженно спав пузом догори кіт. Не читалося. Слова стрибали перед очима, а з думки не сходили троє дивних гостей: ось вони стоять під лапатою ялиною й регочуть, як божевільні, а ось їх вже нема. Привиділося? Чи бурхлива уява намалювала? Додумати Сашка не встигла — почувся мамин голос:

— Санька! Це що ж це, ти мене обманула?

— Чого це?

— А диви, що я знайшла.

Мама тримала в руках Сашчині рукавички зі сніжинками й лукаво усміхалася.

Сашка тільки очима закліпала.

— Мам, ти не повіриш.